У своїх пошуках Тарас не давав спокою ні собі, ні іншим, що викликало подив і запитання: «Чого ж тобі не сидиться?» Звичайно, що страшенне бажання діяти не давало одразу бажаних результатів, а інколи навіть заважало. Довелося «набити» багато гуль, зіткнутися з бюрократією, а найтяжче з усього – «розворушити» людей. Цілеспрямованість, відкритість, відвертість і щира доброта крок за кроком долали всі бар’єри.

 

Тарас став на захист України ще до повномасштабного вторгнення, коли для багатьох це взагалі не мало жодного значення. У лютому 2020 року, коли Тарас отримав відпустку з тієї «маленької та далекої» війни, він написав рядки, які зберігають актуальність і сьогодні (оригінал за посиланням https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=796533740831049&id=100014232905815):

 

«… хочу звернутися до своїх людей, які розуміють, що Україна знаходиться в серці кожного з нас. І де б ми не були, ми несемо її з собою. Потрібно змінювати світ на краще починаючи зі свого ставлення до людей, до своєї справи. І потім ти починаєш помічати, як світ навколо тебе змінюється, і це прекрасне неймовірне почуття, яке я бажаю відчути кожному. Тоді ти по-справжньому станеш Українцем і з гордістю будеш нести Україну в собі. Дуже важко сформулювати думку, коли ти відчув війну. Мабуть, це можуть зрозуміти тільки ті, хто через це пройшов. Бережіть і любіть тих, хто з вами поруч».

 

Спочивай, друже. Вічна пам’ять тобі, Героє.